Кленове листя стрімко падало на землю, блакитне небо різало сітківку ока, а тепле повітря додавало терпкуватого присмаку цій атмосфері. Золоті тротуари манили своєю ошатністю, і навіть вперті дощі не могли зруйнувати цієї картини.
На вулиці глибока осінь, а я все ще досі не можу втамувати біль, який однозначно страшніший за зубний чи головний. Напевне, увесь цей час я відчайдушно подавлювала його у собі, а кохання було просто навязливою ідеєю. Напротязі багатьох місяців я знала, що непотрібна йому, я чула слова дорікань, ловила пориви злості та брудні насмішки. Моя крихка душа постійно страждала, кричала від образи та нерозуміння, а інколи просто тихо плакала під ритм сумного дощу. Та тепер я уже чітко зрозуміла, що постійно помилялась, винуючи себе або ж його. Шукаючи якогось пояснення, порпаючись у своїй свідомості, я лише втрачала час. Такий дорогоцінний, необхідний та швидкоплинний. Моя впертість затьмарила мій розум та забруднила серце. Кожного дня я занурювалась у бруд наших непорозумінь з надією знайти там щось світле. Та світлим могло бути лише кохання, якого у нас не було. Не було у нього. Та я й не можу звинувачувати його у цьому. І все ж найкращі моменти осені - пов"язані з ним. Впевнена, що для когось він зовсім не такий, яким бачила його я. Я знаю, що кохаючи, він віддає усього себе, готовий на все. Навіть я бачила в його очах чисте тепло, відчувала у його руках невимовну ніжність, а в губах - солодку пристрасть. Він робив помилку за помилкою, та я прощала його. Хоча все ж, найбільша помилка була моя. Я помилялась, вважаючи, що можу тримати його. Він - не мій, і ніколи ним не був. І не буде, це я вже знаю напевне.
І тепер, коли знову настане золота тепла осінь, я просто буду посміхаючись згадувати його.С.П. (с)Nataly
Комментариев нет:
Отправить комментарий