Вечірній сонет

Вечір набирав обертів. Рожевий захід наполегливо огортав дахи будинків своєю пеленою, небо набирало кровавого наливу, та й сама атмосфера на вулиці була багатообіцяючою. Здається, уже все повітря пропахло дорогою випивкою та сигаретами, а розмаїття довгоногих красунь бавило очі. Шатенки, блондинки, брюнетки, фарбовані та натуральні, з шовковистим волоссям та вишуканими зачісками, на височенних шпильках та у коротких сукнях солодко шепотіли "Візьми...". Молодим кавалерам, як і зазвичай, варто було лише вибрати та посміхнутися. (Постійно дивуюсь як юнакам це вдається, адже відсутність шарму - очевидна).
Молода дівчина, приємної зовнішності спостерігала за цим усім. Музика отруювала барабанні перетинки, проте чомусь саме у той момент її це не хвилювало. Застарілий "клубняк" лунав повз її думки, а внутрішні демони роздирали її невинну душу. Погляд мимовільно затримався на парі, яка виглядала цілком закохано. Хлопець ніжно цілував вушко своєї спутниці, а та невпевненно посміхалася. Таємна спостерігачка перевела подих, заздрісно зітхнула та повернулася до чергового бокалу мигдального вина. Її улюбленого. Кроваво-червоного. Останній бокал був надзвичайно п"янким та солодким. Мабуть, те ж саме серце, яке стікаючи кров"ю тонуло на дні дурманної склянки, надавало випивці неймовірного смаку. Дівчина із жадністю випила останні краплі свого серця та закурила. Тютюновий дим вдарив у голову і гостре сп"яніння не змусило чекати.
Прокинувшись зранку у чужому ліжку з малознайомим чоловіком, дівчина не нервувала. Вона не хвилювалася, не плакала і навіть не картала себе. Нашвидкоруч одягнулася, заколола розтріпане темне волосся та, не прощаючись, впевнено попрямувала до виходу.
Прийшовши додому, брюнетка не зронила ні слова зі своїх п"янких вуст. Головний біль невпинно пульсував у скронях. Проте тепер вона не відчувала болю, який раніше так гостро ядрив її серце. Точніше, вона не відчувала нічого. І тепер вона не зронить ні каплі сльози зі своїх повік, тому що серце її лежить десь глибоко на дні бокалу з кроваво-червоним вином.

Зачарована тобою

Я віднайду тебе у світі тіней,
Звільню від болю і жалю,
Бо час з тобою швидко плине,
Коли ми разом у раю.

Лиш ти даруєш мені крила
Й надію, сповнену вогнем.
Це ти - моя священна мрія,
Яку шукаю день за днем.
(с) Natalie
 

Не раз їй доводилося спостерігати за ним. Такий впевнений, гордий та надзвичайно заворожуючий, він вкотре проходив повз неї. Його чарівність не мала меж, а її невпевненість важким тягарем осідала на дно душі та не давала ступити і кроку. Здавалося б, що вона не раз піймала його погляд на своїх ключицях, або ж навіть усмішку, адресовану не тій. В такі моменти задумуєшся про недосконалість форми губ або ж про незграбність рухів, і навіть проклинаєш свій колір очей, який перед тобою ні чим не завинив.
А він спокійно сидів за сусіднім столиком. І тоді вона ще не знала, що увечері він просто дивиться на зорі та п`є свій улюблений чорний чай з молоком. Вона не знала, що він прекрасно танцює вальс, а по ранках співає у душі. І вона навіть не здогадувалась, що усе те, чого він найбільше жадає у своєму житті, сидить за сусіднім столиком і так невпевнено зачаровує його.В.М.(c)Nataly

Моєму найбільшому щастю

Тепер уже важко пригадати безтурботні дні, наповнені щастям та сміхом. Оті найщасливіші хвилини життя, невинні та позбалені якогось сенсу. Оті секунди, повні безглуздого сміху та рожевих мрій. Оте дитинство, в якому ми загубили свою чистоту та любов. Далеке, минувше і таке жадане.
Дивлячись на нього, я постійно намагаюсь пригадати себе. Ще таку квітучу та ніжну, тендітну та крихітну. Таку маленьку та всіма обожнювану. Здається, що тепер ніколи не буваю такою. Лише з ним - з моїм крихітним щастям, біля якого мої груди наповнюються весною. Його леліють та пестять, немов найбільший скарб у світі. Його просто кохають.
І тепер, топтаючи асфальт розчарувань,я розумію, що найщиріше що є у нашому житті - це наше дитинство, у якому ми так безглуздо втратили свою совість...Р.Я.(с)Nataly

А весна відкривала свої обійми...

 Чи знайомий вам запах весни? Яблуневий цвіт мрійливо літає у повітрі, а свіжість чепурних трав дарує відчуття свободи та безмежного щастя. Пухнасті білі ромашки досконало доповнюють цю ідилію, і здавалося б, що ніщо у світі не може зруйнувати її.
Того чудового весняного ранку він знову сидів біля її ліжка та не привертав до себе ніякої уваги. Увесь цей час він невпевнено тримав її руку. Зморшкувате лице жінки, немов заклякло у спокої…
Люди у білих халатах постійно метушилися у кімнаті, тому чоловікові так важко було зібрати усі думки до купи. Годинник на стіні також не давав йому спокою. Його цокотіння нахабно нагадувало про швидкоплинність часу та промайнувше життя. Вкотре стискаючи її руку, чоловік намагався зануритися у спогади…
Теплий весняний ранок іронічно набирав обертів. Ніжні промінці сонця лоскотали повіки та мимовільно викликали посмішку. Таку дитячу, щиру та живу.
У кінці вулиці виднілася молода пара. Таких людей помічаєш відразу:безтурботні, щасливі та такі закохані. Проте помітно було і те, що попри усю радість та сміх, хлопець неабияк нервував. Причиною тому, мабуть, була золота каблучка у кишені, яка ще із самого рання не давала йому спокою.
Невпевнено тримаючи руку коханої, юнак різко зупинився… Було уже неважливо, що він став не на те коліно, сказав трохи не ті слова та й поцілував наречену якось невміло. Ядром усього моменту є віддане «так»…та щасливий блиск у їхніх очах.
Роздуми перервало важке тупотіння лікарів, які так відчайдушно боролися за чиєсь життя… знову.
Іноді так важко осягнути усю складність нашої дійсності. Абсолютно незрозуміло чому одні люди йдуть, а інші залишаються. Неможливо зрозуміти і те, як один день може поєднати такий щасливий ранок та такий кривавий вечір. Вечір, у який розбиваються усі мрії та сподівання. Вечір, який в одну мить перевертає світ, псує долі та забирає життя…
Саме у такий вечір згасло дві душі. Лише незагоєні рани нагадують про ту страшну катастрофу. Лише її двадцятирічна кома не дає йому покинути цей світ. Лише невимовне кохання до неї, уже не дівчини, але все ж тої жінки, яку він так невпевнено тримав за руку, не відпускало його.
Двадцять років він був для неї ангелом, який своїми слізьми розгладжував її дрібні зморшки та приховував нитки сивини. І лише золота каблучка на руці цієї жінки дає йому змогу повернутися у той теплий весняний ранок, коли яблуневий цвіт дурманив своїм солодом, а кохання п’янило їх загублені душі.

Мабуть, варто щиро посміхнутися та забути усі образи. Я уже втратила надію на те, що ми будемо разом. Забула про ті дні, коли ти дарував мені тепло, та стерла зі своєї пам"яті твій ніжний погляд. Боляче, бо ж моя маленька мрія про наше щастя тріснула як бите скло...яке навіть склеївшись уже ніколи не буде таким прозорим та чистим. Такими уже не будуть і наші почуття.

Я зуміла побороти свою дитячу злість та п"яну ненависть, і навіть (переконую себе) подавила любов до тебе, яка так зловісно засіла у моєму серці.

І тепер усе що у мене залишилося...це три тижні ласкавого літа, у яке я так бажаю поринути з головою.  К.К.(с)Nataly  

Я втомилася топити біль. Ти мене зламав.

За що я люблю алкоголь? За емоції. Емоції, які я вже давно подавлюю в собі: любов, ненависть, злість. На тверезу голову вони байдужі всім, а тим паче мені. На п"яну - всім ще більш байдужі, крім мене. К.К.(c)Nataly

Алкоголь не помогает решать проблемы. Впрочем, и у молока тот же эффект.©