понедельник, 13 августа 2012 г.

Люблю дивитись у заплакане вікно. Краплі дощу перелякано бігають по склу, наче хочуть мені щось сказати...я іх не розумію, тому просто думаю про свое.
В таку погоду відчуваеш себе практично беззахисною, і лише тепла ковдра надае прихисток. Такого ранку хочеться лише пити гарячий шоколад і дивитися хороший фільм, - все ж старий добрий кінематограф не зрадить ніколи.
В ідеалі - цей день варто провести не в обіймах ковдри, а в обіймах коханоі людини. Тож...ідеального вам дня)

воскресенье, 12 августа 2012 г.

(c)Belinda

Это будет холодная осень.
Представляешь, дыхание пряча,
Ты идёшь по продрогшей аллее.
А когда я умру, ты заплачешь?
Это будет прекрасное утро.
Утром кто-то тебя поцелует,
Только я буду гордой, как будто
Тот, кто умер, совсем не ревнует.
Это будет совсем понедельник –
Не люблю понедельники с детства,
Целый день ты проходишь бездельник,
Будешь путать и цели, и средства.
Обстоятельства — гаже не скажешь,
Ни одной разрешённой задачи.
Ты устал от обыденной лажи,
Ну а я… умерла. Ты заплачешь?
Застоявшаяся радость — в детях,
В телевизоре, в кухне за плиткой.
Мой счастливый, я путалась в сетях,
И вот — нет этой гордой улитки.
Все амбиции, видишь, спасли ли?
Искололась и алкоголичка?
Нет, с тобою и врозь мы же — жили,
Только я прогорела, как спичка.
Ты заплачешь и выйдешь из дома,
Остановится сердце? Едва ли,
Никогда не узнавшие, кто мы,
Мы не любим, чтоб нас узнавали.
Ты навзрыд, на коленки, к вокзалу
Побежишь, задымишь сигаретой,
Почему же тебе не сказали,
Что навеки закончилось лето?
Позвонишь — недоступна, разбилась
Или просто не стало со скуки,
Не проверивший, что же случилось,
Ты в бессилье заламывать руки
Станешь. Скажут: «а кем приходились?»
Замолчишь и сломается датчик.
И какие мечты там не сбылись,
Разве важно?.. Конечно, заплачешь.
Вот за это, почти и не помня,
Ненавижу тебя, ненавижу,
СладкогОлосный, выдранный с корнем,
На кого-то зачем-то обижен.
Не пускаешь меня, не пускаешь,
Умереть и забыть не пускаешь,
Не поёшь меня, не презираешь,
Только жадно глазами читаешь.
Это будет холодная осень.
Тёплой осени больше не будет.
Только я буду знать, эта проседь — обо мне.
И меня не забудет.
Да, когда я умру — ты заплачешь
И поймёшь, каково расставаться.
Только, взрослый и глупый мой мальчик,
Обещай и тогда — не сдаваться.
О чем ты думаешь, когда ложишься спать?
Я — о тебе и чуточку о вечном...
О том, что в этом мире быстротечном
нас друг у друга не похитить, не отнять.

Ещё о том, что я рискую полюбить.
Безвременно, без писем и конвертов.
Без слов признаний, дневников, моментов,
в которых вместе не мечтать... не ждать... не быть.

О чем ты думаешь, какие снятся сны?
Я — снов не вижу... погружаюсь в бездну
попыток урезонить бесполезность
моих желаний с монограммой «только ты».

Зачем пишу, грущу, придумываю «нас»?
Ты для меня хмельной глоток абсента.
А я... /обрыв раздумий киноленты./
О чем ты думаешь?... Я — о тебе сейчас.


Ранок почався важко...4 години сну давалися в знаки, а проливний дощ дратував своєю набридливістю. Проте приємні обставини та (як би там не було) веселі спогади про вчорашнє згладжували ситуацію. Вразивши саму себе своєю неадекватністю (не в самому погано значенні цього слова) я вирішила прогулятися. Під дощем, звичайно. Безупинно мокнувши, я не думала про романтичні поцілунки під дощем...ну знаєте, каплі дощу спадають по губам і все таке...ну, загалом, я ніразу про це не думала). Обдумуючи свої вчинки, вирішила шо в кожного буває всіляке в житті і інколи зробити шось бездумне - не означає "кінець світу") Отож, дійшовши до такого висновку, я вже доходила і до дому Малої. Залишалося буквально 5 хвилин до омріяного місця прибуття, але тут я почула нявкання. Бідний котисько (до тебе, Юра, це немає ніякого відношення) не міг злізти з дерева, а дощ(певно) його теж не приваблював. От я і вирішила прикинутись "рятувальником Малібу" і врятувати малого від лихої долі. Воно протянуло до мене свої лапеняти і я вже змушена була забрати його з собою.
На крики Малої про те навіщо я притащила кота (який в принципі виявився котихою) я не звертала уваги. Ну кіт нам і віддячив-напісяв Олі прямо на покривало. Але як Мала каже "знаю я таких котів, вони вєчьно пісяють". Не прошло і півгодини як котеня освоїлось і навіть присмакувалось до мого томатного соку (пило прямо з кружки), от і прийняли її до нашого "бабського царства". Троє валялись на ліжку і ніхто не міг змусити нас встати...здавалось би) Але шлунок довго чекати не міг...тому ми вирішили поїхати до мене поснідати. Тож..ми на шляху до смакоти, мокрі, втомлені, але щасливі. А вам - гарного дня, попри таку негарну погоду.
хохо

суббота, 4 августа 2012 г.

Маленький сонячний зайчик бігав по кімнаті увесь ранок. Він не набридав, не привертав до себе особливої уваги, а просто грався. Він стрибав по стінах і мимовільно викликав щиру посмішку в усіх оточуючих. Та найбільше зайчик подобався дівчинці, яка напевне була його сестричкою, бо сама така ж яскрава і тепла, як і він. Та юна весняночка постійно намагалася впіймати його, обійняти або хоча би просто доторкнутись. Зайчик, звичайно, не давався, пустував і швиденько втікав, але ій це ще більше подобалось...
Стежачи за такою картиною, не можна не посміхатись. Та все ж сум перемагав мене.
Цей зайчик...можливо, шматочок моєї душі, який я втратила вкотре розбиваючись в печалі? Мабуть, це моя радість і щастя, яке захотіло повередувати і погратись зі мною у хованки...І як тепер повернути його? Я не знаю...