Feeling my breath©

Ранок почався важко...4 години сну давалися в знаки, а проливний дощ дратував своєю набридливістю. Проте приємні обставини та (як би там не було) веселі спогади про вчорашнє згладжували ситуацію. Вразивши саму себе своєю неадекватністю (не в самому погано значенні цього слова) я вирішила прогулятися. Під дощем, звичайно. Безупинно мокнувши, я не думала про романтичні поцілунки під дощем...ну знаєте, каплі дощу спадають по губам і все таке...ну, загалом, я ніразу про це не думала). Обдумуючи свої вчинки, вирішила шо в кожного буває всіляке в житті і інколи зробити шось бездумне - не означає "кінець світу") Отож, дійшовши до такого висновку, я вже доходила і до дому Малої. Залишалося буквально 5 хвилин до омріяного місця прибуття, але тут я почула нявкання. Бідний котисько (до тебе, Юра, це немає ніякого відношення) не міг злізти з дерева, а дощ(певно) його теж не приваблював. От я і вирішила прикинутись "рятувальником Малібу" і врятувати малого від лихої долі. Воно протянуло до мене свої лапеняти і я вже змушена була забрати його з собою.
На крики Малої про те навіщо я притащила кота (який в принципі виявився котихою) я не звертала уваги. Ну кіт нам і віддячив-напісяв Олі прямо на покривало. Але як Мала каже "знаю я таких котів, вони вєчьно пісяють". Не прошло і півгодини як котеня освоїлось і навіть присмакувалось до мого томатного соку (пило прямо з кружки), от і прийняли її до нашого "бабського царства". Троє валялись на ліжку і ніхто не міг змусити нас встати...здавалось би) Але шлунок довго чекати не міг...тому ми вирішили поїхати до мене поснідати. Тож..ми на шляху до смакоти, мокрі, втомлені, але щасливі. А вам - гарного дня, попри таку негарну погоду. хохо